ОПОСТІ́НЬ, ОПОСТІ́Н, присл., рідко.
1. Стіна в стіну, по другий бік стіни; поруч. Допоміг розкрити таємну організацію студент, провокатор О. Петров, який мешкав опостінь з М. Гулаком (Життя ітв. Т. Г. Шевченка, 1959, 246).
2. Біля стіни, під стіною;
// у знач. прийм., з род. в. Біля, коло. Вийде [Ярина] на подвір’я, стане опостін хати — всюди зелень рівномірно обступає покрівлі (Народна творчість та етнографія, 1, 1967, 54).