ОПОЛО́НИК, а, чол.
1. Велика ложка, якою насипають рідку страву. Видно між ложками ополоник (Номис, 1864, № 7339); Дві бабки-куховарки ополониками шумовиння з баняків збирають (Яків Качура, II, 1958, 8); Федоська витягла з печі горщик, ополоником налила в баклагу окропу (Микола Олійник, Леся, 1960, 139).
2. діал. Пуголовок. — Ти начепи йому [Ослу] на шию срібний дзвоник, Нехай, радіючи, хвостом вертить, Як у болоті ополоник, І дзвоником бряжчить (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 137).