О́КРИК, у, чол.
1. Вигук, яким окликають кого-небудь. Я довго на горбику стояв, очима проводив материну постать .. До пам’яті привів мене окрик господаря: — Заснуло, чи що? Піди подивися, чого коні харапудяться (Олександр Ковінька, Кутя.., 1960, 24); Враз, несподівано для самого себе, я скрикую: «Гутман?» Двоє лісорубів, вражені моїм окриком,.. починають озиратися навколо (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 187).
2. Вигук, який має в собі наказ, погрозу і т. ін. Корчмар терпляче зносив усе — І окрики, і погрози, і зневагу (Натан Рибак, Помилка.., 1956, 11); Начальницький окрик подіяв, справді, магічно (Юрій Смолич, Мир.., 1968, 404); В дворі в’язниці вже чулися окрики конвоїрів, схожі на собаче гавкання (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 101);
// Вигук, що виражає яке-небудь почуття. Окрик болю роздався в хаті (Ольга Кобилянська, II, 1956, 237); Пін хотів узяти одне зернятко на зуб, та Яремченко перепинив цей намір зляканим окриком (Д. Кедзик, Дніпро.., 1951, 6); В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком «ой!» біжить назад (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 20).