ОКОРЕ́НОК, нка, чол.
1. Частина стовбура від кореня до гілок. Хлопці добралися і до рябини. Стали перепочити, узявшись за окоренок руками (Панас Мирний, I, 1954, 251); * У порівняннях. Ярослав, простодушний, міцний, як березовий окоренок, трохи загайний у рухах, сміявся на повен свій жовтозубий і губатий рот (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 175);
// Нижня частина дерева, що прилягає до кореня. Усе широке подвір’я суспіль було заставлене не столами, а дошками, покладеними на пеньках та окоренках (Нечуй-Левицький, III, 1956, 7); Прямо від окоренка берези відхилився товстенний-претовстенний боровик (Михайло Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 50).
2. Нижній товщий кінець чого-небудь, зробленого з дерева. Смолярчук.. повертає.. ціпка окоренком — розмахнувся на всю руку — хотів ударити Василя по очах (Григорій Косинка, Новели, 1962, 186).