ОБІРУЧ, присл.
1. Обома руками. Я вхопив її [щуку] обіруч, щоб не продерла сіті (Іван Франко, III, 1950, 336); Донька обіруч вхопилась за молот, гупнула ним по залізу (Михайло Стельмах, II, 1962, 153).
2. рідко. По обидва боки; з усіх боків. Коридор на другому поверсі.. Обіруч кілька дверей в палати (Сава Голованівський, Драми, 1958, 149); Двоє осавулів випростались обіруч крісла, а біля входу завмерли козаки з оголеними шаблями (Натан Рибак, Переяславська Рада, 1953, 549); Дерева стояли обіруч голі, але вже відчувалося, що їм хочеться зазеленіти (Олесь Гончар, Новели, 1954, 15);
// Узявшись за руки; разом. Там парк і музика, і … пари, що мрійно ходять обіруч, неначе сонні… (Володимир Сосюра, II, 1958, 343); * Образно. А молота удари Із кузні аж до туч Гули, і грали, грали 3 громами обіруч (Павло Усенко, На.. берегах, 1951, 22).