НЕЗБУ́ТНІЙ, я, є.
1. Який не може здійснитися, збутися; нездійсненний. [Борис (упав на коліна біля ліжка, тихо промовляє):] Ніколи я не благав нічого незбутнього (Марко Кропивницький, I, 1958, 437).
2. Який не минає, від якого важко звільнитися, якого важко позбутися. Зненависть одверта й незбутня струмилася з очей гуцула і панича-улана (Олексій Кундзіч, Пов. і опов., 1951, 44); Учитель, сивий, згорблений, з пожовклим лицем і очима, повними незбутньої туги, лише зрідка вимовляв якесь слово (Семен Журахович, Опов., 1956, 235).