НЕВЛОВИ́МИЙ, а, е.
1. Якого не можна піймати, застати де-небудь. Матрос малював собі велетенського командира невловимого крейсера (Юрій Яновський, II, 1958, 33); Малий Тарас чув розповіді про невловимого героя селянського руху на Поділлі Устима Кармалюка (Петро Колесник, Безсмертний Кобзар, 1961, 7).
2. Ледве помітний для ока. Тільки тепер помітив Яресько якусь невловиму настороженість навкруги (Олесь Гончар, II, 1959, 46); Невловима посмішка просковзнула на устах Щербицького (Семен Журахович, Звич. турботи, 1960, 50);
// Якого не можна визначити. Чулось невловиме дихання життя, рух земних соків (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 375); Вигляд у чоловіка похмурий, обличчя видовжене, і чимось невловимим він нагадував Турбая (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 241).