НЕВЕСЕ́ЛИЙ, а, е.
1. Якого охопив смуток; якому сумно, безрадісно; сумний, безрадісний. Іде [козак] смутний, невеселий, Ледве несуть ноги. Може, дівчина не любить За те, що убогий? (Тарас Шевченко, I, 1963, 107); Схуд [Карпо], пожовк, очі позападали, а сам невеселий (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 300); Сумні та невеселі, розходилися хлопці по хатах (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 47);
// Який виражає смуток. Василина мовчала й думала. Її лице було невеселе (Нечуй-Левицький, II, 1956, 60); Парубок, наче скам’янілий, стоїть з батогом у руці і дивиться вслід дівчині невеселим задумливим поглядом (Михайло Стельмах, I, 1962, 349).
2. Сповнений смутку. Невеселі думки турбували Прісьчину голову (Панас Мирний, III, 1954, 11); Матвій навіть І не подивився вслід Октаву, скочив на коня і поволі, в невеселих роздумах поїхав до лісу (Михайло Стельмах, I, 1962, 93).
3. Який викликає смуток; похмурий, безрадісний. Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі, Я думав: — Де ж я прихилюсь? (Тарас Шевченко, II, 1963, 347); Донбаська природа невесела (Юрій Яновський, II, 1958, 245);
// Який минає, відбувається у смутку, безрадісно. А серце плаче, як згадаю Хоч невеселії случаї І невеселії ті дні, Що пронеслися надо мною В моїй Україні колись… (Тарас Шевченко, II, 1953, 152); Сьогодні після невеселої вечері Созоненко замкнув зсередини і знадвору свою простору крамницю (Михайло Стельмах, II, 1962, 92).