НЕСАМОХІТЬ, присл.
1. Мимовільно, несвідомо. — Ух, як страшно! — скрикнула Левантини і несамохіть притулилась до Романа (Борис Грінченко, II, 1963, 270); Від несподіваного різкого дзвоника вона несамохіть здригнулася (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 106); Ліда не пригадає, як і коли він ступив на похилу стежку. Якось непомітно, ніби несамохіть (Юрій Мушкетик, Серце.., 1962, 297).
2. Проти волі, бажання; мимоволі. Леонтій Петрович читав одно, а друге несамохіть лізло йому в голову (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 159); Губи в неї несамохіть розповзаються, дві величезні сльозини викочуються з очей (Семен Журахович, Опов., 1956, 164).