НЕОХО́ТА, и, жін., розм.
1. Те саме, що небажання. Вони тепер не показували надто виразно своєї неохоти і виповнювали розпорядження молодого провідника (Іван Франко, VI, 1951, 11); Повгрівалися [заробітчани] за ніч у соломі, вранці з неохотою підводилися (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 176).
2. у знач. присудк. сл., з інфін. Немає бажання робити що-небудь. Гарно ти граєш, та танцювати неохота! (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 231); — Видно, що тобі неохота розказувати, то й не треба (Михайло Чабанівський, Тече вода.., 1961, 146).