НЕДОРІ́КА, и, чол. і жін.
1. Людина з дефектом мови, що полягає у невмінні правильно й чітко вимовляти деякі звуки чи слова. Ой привезли до прийому Чуприни голити; Усе дрібні, усе малі, Все багатих діти. Той каліка недоріка, Той не вміє стати (Тарас Шевченко, I, 1963, 229);
// перен. Той, хто не вміє чітко, ясно висловлювати свої думки. — А ти той… бідовий. Їй-бо, це мені до душі. А то пришлють недоріку, зайде до сільради — не директор, а прохач. Хамаркає щось під носа (Юрій Збанацький, Малин. дзвін, 1958, 53).
2. перен., розм. Ні на що не здатна людина; нікчема. — Бога бійся, сину. Чи ти вже якась недоріка, що не можеш… дівчину знайти, та взявся од живого чоловіка жінку переманювати? (Арсен Іщук, Вербівчани, 1961, 116);
// Уживається як презирлива, зневажлива назва кого-небудь. Дарма сподіванки свої Плекають недоріки. Ми утвердились на землі Не на роки, навіки! (Сергій Воскрекасенко, Цілком.., 1947, 38); — Проклинаю вас я, недоріки, Вашою не буду я вовіки! (Ярослав Шпорта, Вибр., 1958, 493).