НАВУ́ШНИК, а, чол.
1. перев. мн. Частина головного убору, яка закриває вуха. Підійшов невисокий кремезний чоловік у шапці з навушниками (Василь Козаченко, Золота грамота, 1939, 72);
// Спеціальне пристосування, що прикриває вуха під морозу, вітру. За автоматом з-за колони виволікся й німець. Здоровенний, вищий за Хому, в чорнил навушниках, з блукаючими дикими очима (Олесь Гончар, III, 1959, 287).
2. перев. мн. Пристрій для слухання звукопередач, що прикладається до вух або надівається на них. Вечорами, на дозвіллі, одягши навушники, слухав [Володя] співи та музику (Микола Трублаїні, I, 1955, 223); Іван Лога одягнув на голову навушники, ще одні дав Михайлові і включив рацію (Семен Скляренко, Карпати, 1954, 91).
3. Частина вуздечки, що міститься поза вухами коня. «Дончак» [кінь] став на диби, перервав навушник і зринув з вуздечки (Степан Чорнобривець, Потік.., 1956, 289).
4. розм. Той, хто доносить або любить доносити. На цю мову встає Антось та й каже: .. — Доки вам тих навушників слухати, а нам терпіти через них? (Анатолій Свидницький, Люборацькі, 1955, 201).