НАВТІШАТИСЯ, аюся, аєшся.
1. док., з кого — чого і ким, чим, перев. з запереч. не. Задовольнити бажання радуватися, гордитися ким-небудь. Росте той синок та й росте, — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього (Українські народні казки, 1951, 148); Не налюбується [Мотря], не навтішається невісткою (Панас Мирний, I, 1949, 361);
// Потішитися досхочу. Брате мій воїне, ненавидь ворога! ..Вороги [фашисти] не дали тобі навтішатися мирною працею твоєю — не дай же їм побачити їх дім, не дай їм жити! (Олександр Довженко, III, 1960, 47).
2. док. Знайти почуття задоволення у чужому горі. Любилися, кохалися. Та й не побралися, Тільки наші воріженьки Та й навтішалися (Українські народні ліричні пісні, 1958, 213); [Христина:] Буде вже! Досить назнущалися з мене! Досить навтішались! Виволочили в багні, як ганчіркою, та іще вам мало? (Степан Васильченко, III, 1960, 462).
3. недок., заст. Радуватися; тішитися. Недовго Жаби навтішались, Бо виявилось те, чого не сподівались (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 160); Та недовго навтішалась Конвалія біла, — І їй рука чоловіча Віку вкоротила (Леся Українка, I, 1951, 6).