НА́ВОЛОЧ, і, жін.
1. збірн., зневажл. Підлі, нікчемні, шкідливі для суспільства люди; набрід. — Ой, боюся я за свою дочку. Там же збирається всякий народ, усяка наволоч (Нечуй-Левицький, II, 1956, 37); Жовто-блакитна наволоч мусить сконати, згнити до останку (Василь Еллан, II, 1958, 262); Матрос-чорноморець.. творив подвиг, очищаючи палубу від білогвардійської наволочі (Іван Цюпа, Україна.., 1960, 47).
2. зневажл., лайл. Нікчемна, підла людина; негідник. [Стась:] Мамо, я не маю жодного бажання говорити з цею наволоччю (Степан Васильченко, III, 1960, 208); Рубанюк посміхнувся куточками губ, потім рішуче ступив два кроки із насолодою плюнув провокаторові в лице. — Одержуй і від мене, наволоч (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 59); — Ти? — скрипнувши зубами, процідив Круглое. — Ти, «ідейний рівень»?! Наволоч! (Микола Руденко, Вітер.., 1958, 359).