НАЩА́ДОК, дка, чол.
1. Людина стос. до своїх предків. Швиденько потім пан вибрав собі до двору двох хлопців, нащадків давніх козаків (Нечуй-Левицький, I, 1956, 130); Не вінок поета, а корону українського королівства мріяв надіти на свою голову нащадок ерцгерцога (Михайло Стельмах, II, 1962, 47); * Образно. З величним спокоєм випливають із-за обрію, ніби з глибини віків, круторогі сірі воли — одомашнені нащадки могутніх степових турів (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 34).
2. тільки мн. Люди майбутніх поколінь. По наших поемах і віршах через п’ятдесят, сто років нащадки будуть судити про людину нашої епохи (Андрій Малишко, Думки.., 1959, 52); Далечінь стара У пам’яті нащадків не вмира, Новою розцвітаючи весною (Максим Рильський, III, 1961, 214).
3. розм. Про сина, спадкоємця. Час од часу він [батько] вкривав то одного, то другого свого нащадка, що, притулившись один до одного, завмерли в солодких обіймах юнацького сну (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 92); Молодята з священним трепетом чекали нащадка (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 240).
4. розм. Майно, яке переходить після смерті його власника іншій особі; спадщина. [Демко:] Один змалку працює, у праці і помира, і дітям в нащадок зоставля одну тільки гірку працю… (Марко Кропивницький, II, 1958, 191).