НАРУ́ГА, и, жін.
1. Нестерпне знущання. Скільки вона горя прийняла від тих самих панів, на котрих робить. Скільки наруги! (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 97); За вдів, сиріт і за наругу ми смерть фашизмові несем (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 151); — Всі присутні тут.. пам’ятають ті страшні дні, коли чесні люди нашого села переживали розгул страшного бандерівського терору, пам’ятають про грабунки і наругу над людьми (Юрій Мельничук, Коли кров.., 1960, 36).
2. Зле висміювання кого-, чого-небудь. Мимоволі Жолкевський озирнувся на пані Барбару, шукаючи в ній спільника своєму обуренню за таку наругу над честю мундира (Іван Ле, Наливайко, 1957, 22);
// Глузливе, зневажливе ставлення до кого-небудь. — Твій Іван? Який твій Іван? — з наругою промовила Ганка (Іван Франко, I, 1955, 82); Ганьба, неслава. Отакі батьки на світі, Нащо вони дітям? На наругу перед богом (Тарас Шевченко, II, 1963, 196); Петро й Христя не дивилися в очі одне одному, — такий сором, така наруга їм… Перші дочкою набивалися! (Григорій Косинка, Новели, 1962, 148).
♦ Зводити наругу на кого — насміхаючись, глузуючи, даремно вигадувати щось неприємне про кого-небудь. — Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався? .. Чи ти його [лікаря] поважаєш, чи він тебе слухає? — Вважайте самі, — одказує панночка, всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити (Марко Вовчок, I, 1955, 115).