НАПУВАТИ, аю, аєш і НАПОЮВАТИ, юю, юєш, недок., НАПОЇТИ, ою, оїш, док., перех.
1. Давати комусь пити, напитися чого-небудь. Малі хлопці стовпились біля криниці, коней напувають (Леся Українка, III, 1952, 476); В тім потоці напоювали пастухи худобу (Лесь Мартович, Тв., 1954, 454); Мирослава напувала Лукерку Василівну чаєм (Іван Сенченко, Опов., 1959, 116); На берег поведе [наймичка] Козу з козяточком сердешним І попасти і напоїть (Тарас Шевченко, II, 1963, 354); — Ти, дівко, той, піди, мабуть, напій коня… (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 418); * Образно. Лягло костьми [кістьми] Людей муштрованих чимало. А сльоз [сліз], а крові? напоїть Всіх імператорів би стало (Тарас Шевченко, I, 1963, 324);
// Частуючи, давати пити спиртні напої. Давидів кривдник напував сільських суддів горілкою, давав, де треба, хабарів (Борис Грінченко, II, 1963, 450); Побавився Іван в місті добре. Трактував і напоював знайомих ще ліпше (Василь Стефаник, I, 1949, 251); — До того дійшов був, що всякий непотріб напував, загощав, щоб тільки слави добути (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 337); Напоїв [Грицько] Андрія самогоном (Володимир Сосюра, I, 1957, 346).
2. перен. Наповнювати, насичувати чим-небудь (звуками, запахами і т. ін.). На луці розстилались [квітки] чудовим цвітним килимом, напували пахощами повітря (Панас Мирний, I, 1949, 164); Змішалися клени з ясенами, калина з ліщиною, дуби з соснами, напоюючи повітря ароматом (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 47); Думає поле глибокую думу, Спокоєм душу свою напуває (Олександр Олесь, Вибр., 1958, 224); — Я був наче п’яний од духи дикого полину, що залляв скелі і напоїв повітря своїм диханням (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 288).
3. перен. Зрошувати, насичувати вологою. Хмари мусять землю напувати, Зволожувати ниву для сівби (Леонід Первомайський, I, 1958, 240); Крутить турбіни дніпрова вода, й.. скрізь напуває зелені лани (Наталя Забіла, Веселим малюкам, 1959, 77); Пішов такий дощ, що напоїв усю землю (Михайло Стельмах, I, 1962, 577).