НАГОЛО́ВАЧ, а, чол.
1. Круговий ремінь вуздечки, що йде від вудил поза вуха. [Семен (зняв з одвірка наголовач і віжки):] Я піду осідлаю вам коня (Ярослав Галан, I, 1960, 508).
2. діал. Наголовок (у 1 знач.). Целя в літнім бронзовім пальті і в білім солом’янім капелюсі з широкими крисами і червоно-жовтою кокардою на наголовачі спішила на пошту (Іван Франко, II, 1950, 306); Витягнув.. Гаврило невеличку крисаню з круглим стіжкуватим наголовачем (Степан Ковалів, Світ.., 1960, 130).