НАДТО, присл.
1. Більше від звичайної норми, міри, межі; занадто, надмірно. Не гріє сонце на чужині, А дома надто вже пекло (Тарас Шевченко, II, 1953, 23); Коли моя білява донька виросте, я буду надто старий (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 14); — Він загинув, мабуть, від власної гранати, — похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським і шукаючи рани. — Вона розірвалася надто близько (Олесь Гончар, III, 1959, 121); Хвороба моя була надто занедбана, операція пройшла важко (Юрій Смолич, VI, 1959, 24);
// Ще більше. Я його прошу: мовчи; а він надто голосить (Словник Грінченка).
2. Особливо, насамперед, передусім. Побачивши мене, вона зараз вдалася до мене з фамільярністю, властивою старим слугам, надто московським (Леся Українка, III, 1952, 603); Новаки нетерпляче чекали звільнення до міста, надто ті, що мали тут батьків або родичів (Спиридон Добровольський, Олов’яні солдатики, 1961, 61);
// Крім того, до того. А надто вам розказать би, Як козак чорнявий Під вербою, над водою, Обнявшись, сумує (Тарас Шевченко, I, 1951, 95).