НА́ДМІР, у, чол.
1. Кількість чого-небудь, що перевершує потребу в ньому; надлишок. Злакові трави найбільш чутливі до надміру вологи в ґрунті (Колгоспник України, 9, 1956, 30); Саме від надміру води криничани терпіли часом справжнє лихо (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 16).
2. Дуже велика кількість, вищий ступінь чого-небудь. — Бачиш, — додала вона, всміхаючись і підводячи на нього очі, — стаю забобонною з надміру щастя (Іван Франко, VI, 1951, 315); Надмір сил у кожнім русі. Кров жива в ударі кожнім (Максим Рильський, II, 1960, 75); Обличчя кругле, розповніле, але в поворотах голови відчувається надмір вольової енергії, внутрішньої зібраності (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 165).
НАДМІ́Р, присл., рідко. Те саме, що надміру. [Публій:] Здоров, Хузане! [Хуса:] Щасливий надмір, що тебе вітаю! (Леся Українка, III, 1952, 170); Він побачив людей трохи запізно, надмір захоплений своєю їздою (Натан Рибак, Новий день, 1937, 51).