НАБУНДЮ́ЧЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до набундючити;
// у знач. прикм. Надутий, з розпущеними крилами. На стежках парку походжають, як дома, набундючені фазани (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 125).
2. перен. Зарозумілий, гордовитий. По вулицях [міста] обшарпані поліцаї проторюють серед людей дорогу мандаринові, який сповнений до себе пошани, набундючений, сидить в шовком критому паланкіні (Олесь Досвітній, Гюлле, 1961, 159); Ніхто в місті не знав, що робиться за тією огорожею, що стережуть там набундючені, з когутячими перами на капелюхах жандарми (Семен Скляренко, Карпати, II, 1954, 6).