МАТІНКА

МА́ТІНКА, и, жін. Пестл. до мати1 1. На муріжку [моріжку], серед двора, Гуляла дітвора; Гостинчики переглядала, Що матінка понадавала (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 152); — Не раз ридала матінка моя, коли на мене їй жалілись люди (Іван Франко, XIII, 1954, 62); Тяжка вага гіркого життя тебе [хлібороба] придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землею-матінкою обділено!.. (Панас Мирний, III, 1954, 66); Треба йти надвечір. Поки схаменуться [фашисти] — ніч-матінка все крилом своїм покриє (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 367);
//  Уживається як ласкаве звертання до старшої віком жінки. [Марія:] Марфо Семенівно! Яка ж я рада, що ви приїхали. Здрастуйте, матінко наша! (Олександр Левада, Марія, 1953, 32).
♦ [Ой, ох] матінко [моя, рідна]! — уживається як вигук для вираження почуття страху, радості тощо. — Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! (Марко Вовчок, I, 1955, 110); Півнівська Галька пальцем колупала вже стіну біля вікна, так цілий шмат глини й одпав. Кричала до дівчат: — Ой, матінко ж моя! Та ви подивіться! (Андрій Головко, II, 1957, 97); Різати правду-матінку див. різати.