МАНІР

МАНІ́Р, неру, чол., розм. Спосіб дії. Оглянувшись, він побачив, що з гори вільним поковзом мчить лижа, за нею котиться людина, а за людиною, таким самим манером, друга лижа (Микола Трублаїні, Лахтак, 1953, 149).
♦ На манір чий — на зразок когось, чогось; так, як хтось, щось. Мартин засвистів на манір маленької пташки волосянки (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 192); На який манір; За яким манером — за якимось зразком. Зачіску вона носила майже на хлоп’ячий манір (Олекса Гуреїв, Друзі.., 1959, 30); Комісар тоді висунув голову та як лайнеться за німецьким манером (Юрій Яновський, I, 1954, 56).