ЛУСКА́, и, жін.
1. Шкірні утвори (тверді, щільно припасовані одна до одної пластинки) у багатьох хребетних тварин, що виконують захисну функцію. Пливе щука з Кременчука, Луска на ній сяє (Українські народні ліричні пісні, 1958, 119); Над.. черепичними дахами будинків, схожими на риб’ячу луску, ..висіли безбарвні хмари (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 90); * У порівняннях. Левко поклав руку на широкий зріз [клена] в іскристих, мов луска, краплинах паморозі (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 77).
2. Те саме, що лузга 1. Ярина мовчала та обгризала зелену луску з горіха (Леся Українка, III, 1952, 738); Наближалася зима, і знову мерзли ми в хаті і їли хліб наполовину з просяної луски (Леонід Смілянський, Сашко, 1957, 126); — Хто такі, куди їдете? — запитав він, випльовуючи з рота соняшникову луску (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 333);
// Складові частини рослинних цибулин, шишок і т. ін. Лілії розмножуються також лусками цибулин (Озеленення колгоспного села, 1955, 227); Ягодоподібні шишки [ялівцю] складаються з 3—6 плодових лусок (Лікарські рослини.., 1958, 70).
3. чого, яка, перен. Складові частини якого-небудь покриття. В складі захисного озброєння багатих скіфів звичайні панцирі з бронзових чи залізних лусок (Нариси стародавньої історії УРСР, 1957, 144); В культових будовах зруб маскується гонтовою лускою (Дерев’яне зодчество України, 1949, 54); З радістю дивилися [батько й син], .. як укривається вона [Пальміра] рожевою лускою черепиці і хвилястими пластівцями шиферу (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 517).
4. перен. Блискітки. Попадались маленькі озера, що грали лускою і тріпотіли, як срібна риба, кинута з річки на надбережну траву (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 211); Згадалися рідні Копитки, і стара фортеця, і срібна луска швидкої річки у широкій долині (Вадим Собко, Нам спокій.., 1959, 11); Ось, здається, під самим сонцем блиснула срібна луска на якомусь птахові (Олесь Донченко, I, 1956, 55).
5. перен. Про що-небудь зовнішнє, що прикриває справжню суть, зміст, характер чого-небудь. Як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот (Нечуй-Левицький, II, 1956, 267); Чорні стіни здригалися, луску жалю з себе скидали (Марко Черемшина, Тв., 1960, 70).