ЛУСЬ

ЛУСЬ, виг., розм. Уживається як присудок за знач. луснути і луснутися. — Сів я [на софу] та й упірнув у пружини сливе до самого долу.. А софа трісь! лусь! трісь! та все тріщить помаленьку (Нечуй-Левицький, I, 1956, 126); Над стернею вгорі повис кібець, .. наче на ниточці висить. А враз ниточка та — лусь… і кібець — як грудочка, на землю впав (Андрій Головко, I, 1957, 268); Коли раптом щось — лусь! Стрельнув хтось з рушниці (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 80); Проходять лісом пан з лакеєм; от лакей, ідучи попереду, протяг за собою рукою гілляку, що нагнулась над стежкою, та тоді і пустив, а вона виправилась та лусь пана по пиці! (Україна сміється, I, 1960, 32); Кайдашиха нагнулась і тільки що хотіла гордо підняти голову, та з усієї сили лусь тім’ям об одвірок (Нечуй-Левицький, II, 1956, 318).