ЛУ́ПАТИ, аю, аєш, недок., фам.
1. Те саме, що кліпати 1. — Га-а?.. — гакнув на всю хату Яків, підводячи голову і лупаючи своїми сонними віями (Панас Мирний, I, 1954, 199); Сьомка лупав повіками і нічого не розумів (Юрій Смолич, II, 1958, 61).
♦ Лупати очима див. око.
2. перен. Світити слабким, нерівним, миготливим світлом (про зірки тощо). Зорі на дощ дмуться та лупають (Номис, 1864, № 567); Невеличкі зірочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороці (Панас Мирний, III, 1954, 150).
ЛУПА́ТИ, аю, аєш, недок., перех. Відбивати частини від цілого; колупати (у 1 знач.). [Козаки:] Ой, лучче [краще] б ми, запорожці, Круту гору лупали, Ніж у тюрмі, у кайданах, Шість літ пропадали (Нечуй-Левицький, II, 1956, 465); «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить Вас!» (Іван Франко, X, 1954, 48); Гній злігся, змерзся, лупали [люди] ломами, плішнею, накидали на сани, возили (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 319);
// Віддирати, відокремлювати верхній шар чого-небудь. — Уже час у печі розпочинати, — сказала Христя, стоячи коло печі і лупаючи припічок (Панас Мирний, I, 1954, 24);
// Розбиваючи, ламати що-небудь. Вони розбивали комори, лупали скрині, палили акти на володіння ґрунтами й людьми (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 363).