ЛУНКО

ЛУ́НКО. Присл. до лункий. Далеко й лунко оддавався голос солов’я (Степан Васильченко, I, 1959, 320); Відгомін його хрипкого голосу лунко відбивається в горах (Олександр Ільченко, Вибр., 1948, 31);
//  перен. Те саме, що претензійно. Тут йому сподобалось, річка звалася так лунко — Саксагапь (Юрій Яновський, Мир, 1956, 138);
//  у знач. присудк. сл. Про стан, при якому добре все чути. На хуторі тихо та лунко (Степан Васильченко, I, 1959, 132); Так лунко-лунко навкруги, за цілі кілометри чути, як десь проторохтить гарба із ферми в степ і як десь там уже перегукуються люди (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 254).