ЛО́БУР, я, чол., зневажл. Бездіяльна й ледача людина; лоботряс. — Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! (Нечуй-Левицький, II, 1956, 375); Поміщик Золотарьов був безжурний гультяй — п’яничка та лобур, завсідник усіх ресторанів та кафе (Юрій Смолич, V, 1959, 40);
// Уживається як лайливе слово. — Що ти вдієш із таким.. лобурем, таким харцизякою! (Степан Васильченко, I, 1959, 324); — А вже, а вже ти щось накоїв, лобуре? (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1950, 75).
ЛОБУР
Тлумачення слова