ЛЮБО

ЛЮ́БО, присл. Приємно, гарно. Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 335); Сонце.. любо світило і обдавало їх своїм світом (Панас Мирний, I, 1954, 166); Як він любо говорить! (Валентин Речмедін, Твій побратим, 1962, 99);
//  у знач. присудк. сл. У хаті в нас любо, мило! (Марко Вовчок, I, 1955, 238); Мені так любо, любо стало, Неначе в бога (Тарас Шевченко, II, 1963, 38); Жалко і весело! сльози і сміх! Зелено, любо, і сіється сніг… (Олександр Олесь, Вибр., 1958, 209); Матері любо, що він отак поважно це сказав, як дорослий (Андрій Головко, II, 1957, 210);
//  Ласкаво, з любов’ю. Дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує! (Марко Вовчок, I, 1955, 144); Не дві ночі карі очі Любо цілувала (Тарас Шевченко, I, 1963, 22); Дітки веселенько та любо зазирають у вічі своєму татусеві (Любов Яновська, I, 1959, 31).
 Любо-дорого; Любо-мило — дуже, надзвичайно добре. Б’є він ворога — Любо-дорого, Визволяє з неволі свій край (Олександр Підсуха, Загули.., 1960, 82).