ЛЮ́БЧИК, а, чол.
1. розм. Те саме, що любко. То була її любов, то був її любчик Павлусь (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 254); — Любчику, Йванку! Ци [чи] будемо в парі усе? (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 315).
2. діал. Любимчик. Хлопчик був у хаті тій, син господаря, плазунчик, батьків любчик і пестій (Іван Франко, XI, 1952, 223).