ЛЮБ’Я́ЗНИЙ, а, е. Уважний, привітний до кого-небудь. Вона була господиня привітна та люб’язна (Марко Вовчок, Вибр., 1937, 96); Тепер він був покірний, люб’язний, запобігливий. Отак він, певне, розмовляє зі своїм начальством (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 104);
// Сповнений уваги, привітності. Важчим здається Івасеві тихе, люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове (Панас Мирний, I, 1949, 181); Коли погляди їхні зустрілись, на лиці його враз з’явилася люб’язна посмішка (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1935, 27);
// рідко. Уживається як форма ввічливого або фамільярного звертання. [Фінке:] Віншую вас, люб’язний сусіде. Дуже радий, що ваша дочка одержала цей приз (Іван Кочерга, II, 1956, 177);
// у знач. ім. люб’язний, ного, чол. — Ви провінціальні, мій люб’язний, ви ніколи не зробите кар’єри (Юрій Яновський, I, 1954, 193).
Будьте люб’язні — форма ввічливого прохання; звертання; будь ласка. [Неоніла:] Куди далі? [Бобочка:] Будьте люб’язні, сюди, Неоніло Григорівно (Вадим Собко, П’єси, 1958, 371).
ЛЮБ’Я́ЗНИ́Й, язна, язне, кому, заст., діал. Любий. [Терпелиха:] Знаю, чом тобі всі не люб’язні; Петро нав’яз тобі в зуби (Іван Котляревський, II, 1953, 17); Дуньку привітала Пелагея Тихонівна добре, бо це була одна з тих люб’язних їй дівчат, що ніколи не журилася (Любов Яновська, I, 1959, 275).