КИВО́К, вка, чол.
1. Нахилення голови на знак вітання, згоди тощо. Він привітав Дороша кивком голови (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 196); Юнга кивком голови дав згоду (Микола Трублаїні, Лахтак, 1953, 112).
2. Одноразовий рух головою, рукою, пальцем, яким кличуть когось або вказують на когось, щось. Кличе [вершник] кивком руки хлопця з кухлем (Леся Українка, II, 1951, 511); Вона мовчки кивком голови вказала Глущукам на голу лаву (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 31).