КИВ, у, чол.
1. Те саме, що кивок. Там такий, що все на кивах та на мигах (Номис, 1864, № 5774); Одпровожали [відпроваджували] її хто сміхом, хто кивом, .. а хто дивом щирим (Марко Вовчок, I, 1955, 172); На селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву (Юрій Яновський, Мир, 1956, 94).
2. розм. Уживається як присудок за знач. кивнути. — Мати кив на мене: вийди мов (Архип Тесленко, З книги життя, 1918, 14); Уже й шапку надів був — іти, а тут сам Тригубенко — кив головою (Андрій Головко, I, 1957, 323).