КУДОЮ, присл., розм.
1. Яким шляхом, якою вулицею, стежкою тощо. І не то що дорогу в Київ — знала вона навіть кудою в Херсон братись (Марко Вовчок, I, 1955, 339); — Ти ж кудою подасися, Остапе? — Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде … (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 337); [Палажка:] І кудою він уліз, шибеник, вікна всі ніби позачинені були… (Степан Васильченко, III, 1960, 168).
2. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні додаткові речення. Напевне ніхто не знав, кудою вона побралася, ані де вона пристала на життя (Марко Вовчок, I, 1955, 366).
3. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні означальні речення. З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка (Нечуй-Левицький, II, 1956, 311).
4. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні речення місця (звичайно в поєднанні зі словом тудою в головному реченні). Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! (Марко Вовчок, VI, 1956, 263).