КУЧЕРИКИ

КУ́ЧЕРИКИ, ів, мн. (одн. кучерик, а, чол.). Зменш.-пестл. до кучері. — Пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему [сьому] лісі: .. я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі? (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 345); Дрібно-дрібно закручені кучерики з мідними переливами й невеликі блакитні усміхнені очі пасували саме до такої рожевої шкіри, яка була в Сташки (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 378); Людмилі Степанівні ще немає тридцяти років, та в неї вже блищить сивий кучерик, якраз над лобом (Олесь Донченко, IV, 1957, 46);  * Образно. [Мавка:] В гаю я зривала кучерики з хмелю… (Леся Українка, III, 1952, 208).