КУБЕЛЬЦЕ

КУБЕ́ЛЬЦЕ, я, сер. Зменш.-пестл. до кубло 1, 2. Одарка.. намостила кубельце на полу, куди баба й положила дитину (Панас Мирний, I, 1954, 53); Гюлле правила за господарку не лише свого кубельця, але й допомагала невістці (Олесь Досвітній, Гюлле, 1961, 98);  * У порівняннях. Як ластівчине кубельце, притулилася сакля Нур’ялі до скелі над морем (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 285).
♦ Вити (звивати, звити) кубельце — те саме, що Вити (звивати, звити) кубло (див. кубло). Не бажав я звить кубельця, Де б у затишку цвіли Мир та рай (Павло Грабовський, I, 1959, 170); У хлопця.. турбот вистачає: незабаром весілля, своє кубельце треба звивати (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 260).