КРАСНО, нар.-поет.
1. Присл. до красний. Красно при долині Квітонька цвіла (Павло Грабовський, I, 1959, 95); Життя усіх нас красно розцвіло лише в безсмертнім Жовтні (Павло Тичина, II, 1947, 223); Було дуже красно так іти і виспівувати.. уволю (Агата Турчинська, Зорі.., 1950, 6).
Красно говорити (мовити і т. ін.) — доладно або пишномовно говорити. Скільки раз я красно виголошував їх [думки] на зібраннях! Але ніколи досі ті думки не чіпали мене глибоко (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 260); Хоч і не красно говорили [промовці], та в запалі щирістю і голосом брали (Іван Ле, Міжгір’я, 1953, 235).
2. Щиро, сердечно, люб’язно. Прийшов [Іванко] до царя, красно привітався (Андрій Калин, Закарп. казки, 1955, 12); Кланяюсь тобі, роде, найперше — і вам, мир, красно дякую (Юрій Яновський, I, 1954, 35).