КОРИТИ, рю, риш, недок., перех.
1. Те саме, що картати; докоряти, дорікати комусь. Видко було, що тим сміхом корив він Зіньку за те, що вона прийняла подарунок од чужого чоловіка (Олекса Стороженко, I, 1957, 234); Ой, не кори мене, любий, за мрії про славу (Леся Українка, I, 1951, 260); Коли посідали вечеряти, Остап корив батька за необачність (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 209).
2. рідко. Примушувати покоритися; скоряти. Що більше корило кріпаків — чи речі, чи арапник Олексія Івановича? Певно, що одно другому допомагало (Панас Мирний, IV, 1955, 220); Тільки людський закон, освячений тим урочистим вінчанням, настійливо переконував, що вона дружина лікаря, і це корило (Іван Ле, Міжгір’я, 1953, 27).
3. діал. Схиляти в покорі (голову, чоло). В серці твоїм хай горить Огнем могутнім гордість благородна, Перед ніким чола щоб не корить (Іван Франко, XIII, 1954, 270).