КОРІННИ́Й, а, е.
1. Споконвічний, постійний (про населення певної місцевості, представників певного середовища тощо). Елліни не були корінними жителями південної частини Балканського півострова, а прийшли сюди з півночі (Історія стародавнього світу, 1957, 69); Дивною була ця любов до степових рослин і запахів у нього, корінного поліщука, який народився і виріс у суворих пущах, під шум вікових поліських дібров (Олесь Гончар, III, 1959, 63);
// Властивий певній мові з найдавніших часів її розвитку. Корінна лексика.
▲ Корінний зуб — один із п’яти задніх зубів кожної щелепи.
2. геол. Який знаходиться на місці первісного утворення. У межах правобережної частини Придніпровської низини близько до Києва корінна рівнина збереглася від розмиву у вигляді окремих останців (Геологія України, 1959, 373); Корінна порода.
3. Який стосується основ чого-небудь; істотний (у 1 знач.). Питання про диктатуру пролетаріату є корінне питання сучасного робітничого руху в усіх без винятку капіталістичних країнах (Ленін, 31, 1951, 300); Хоч я знав, що корінної, найпотрібнішої ради ти мені не даси, але я вже не почував себе самотнім (Леся Українка, III, 1952, 692); Настав у війні корінний перелом: Б’ємо окупантів зимою і літом (Іван Нехода, Хто сіп вітер, 1959, 302); На базі спільності корінних інтересів робітників, селян, інтелігенції склалася незламна соціально-політична та ідейна єдність радянського народу (Програма КПРС, 1961, 13).
4. спец. Головний, основний. Корінний вал підіймального крана.
Корінний кінь — те саме, що корінник.
5. у знач. ім. корінний, ного, чол. Те саме, що корінник. Вуздечки на конях і дуга корінного були обвішані бронзовими дзвіночками (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 87).