ХИ-ХИ, ХІ-ХІ, ХИ-ХИ-ХИ, ХІ-ХІ-ХІ, виг.
1. Звуконаслідування, що означає звук від сміху. — Хи-хи-хи! — зареготавсь о. Хведор (Нечуй-Левицький, I, 1956, 119); Продекламував Бараболя і розсіяв своїх кілька поганеньких «хи-хи» (Михайло Стельмах, II, 1962, 256); * Образно. Він пошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхалися до себе очима. — Хе-хе! — Хі-хі! (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 368); Писар подивився на суддю, потім на багача і собі: — Хі-хі-хі!.. (Казки Буковини. Казки Верховини, 1968, 15).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хихикати, хіхікати. — Тут дихати не можна, а ви хи-хи, ха-ха! (Олександр Довженко, I, 1958, 478); — Ця Степка всім голови позакручувала… А я не вмію з хлопцями так, як вона … Хі-хі та хи-хи… (Микола Зарудний, На білому світі, 1967, 320).