ХРУМ 1, у, чол., розм. Те саме, що хрумкіт. Мабуть, нема на світі більшої насолоди, як покурити в ранішній стайні: легко так, п’янко, а м’який конячий хрум десь аж до серця дістає (Василь Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 200).
ХРУМ 2, ХРУМ-ХРУМ, виг., розм.
1. Звуконаслідування, що означає тріск при розжовуванні їжі. Коли чує: хрум-хрум. Він потихеньку туди, — аж там лисичка диню їсть (Словник Грінченка).
2. діал. Уживається як присудок за знач. хрумати. Сніг — хрум-хрум під ногами (Оксана Іваненко, Таємниця, 1959, 35).