КАНУТИ, ну, неш, нар.-поет.
1. док. Пірнути, зануритися куди-небудь, у що-небудь. Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану, Пошукаю в чорних хвилях, На дно моря кану (Тарас Шевченко, I, 1951, 9); І тільки часом камінь з круч зірветься, Впаде і кане в темних тихих водах (Леся Українка, I, 1951, 133);
// перен. Зникнути. Він [Я. Галан] був світилом дня. А вам, світила ночі, Безслідно канути у непроглядну тьму! (Любов Забашта, Калин. кетяг, 1956, 186).
♦ Канути в далеке минуле — давно зникнути. У далеке минуле канула відстала аграрна Росія (Комуніст України, 5, 1967, 13); Канути в [Лету] забуття — забутися. А може, ..той пам’ятний вечір давно канув у забуття (Олекса Гуреїв, Друзі.., 1959, 35); Канути у вічність див. вічність; Як (мов і т. ін.) у воду канути — зникнути без сліду. — Я прямо аж боюся за нашу Оленку. Поїхала і мов у воду канула (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 155).
2. недок. і док., без додатка, рідко. Падати краплями; текти, капати. Ой зоре! зоре! — і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? (Тарас Шевченко, II, 1953, 20); Ой цюкнув я раз — похилилася [билина], Цюкнув я у другий раз, аж кров канула (Павло Чубинський, V, 1874, 708).