КАЛІ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Який зазнав каліцтва; покалічений, скалічений. Найшов її [жінку], подивився… I, сивоволосий, Підняв руки калічені До святого бога, Заридав, як та дитина… І простив небогу! (Тарас Шевченко, II, 1963, 129); [Гарасим:] Там їх хур на двадцять буде, і все калічені: у кого руки немає, у кого груди простреляні, у того голова зав’язана (Панас Мирний, V, 1955, 95).
2. Ламаний, неправильний (про мову, слова). Уплило багато часу, і козаки на старості літ., сяк-так балакали каліченою польською мовою (Нечуй-Левицький, I, 1956, 131); Через деякий час до кімнати увійшов старий, аж почорнілий дід з костуром у руці й, глянувши на Павла, промовив каліченою російською мовою (Василь Кучер, Голод, 1961, 345).