КАЯТТЯ́, я, сер.
1. Почуття жалю з приводу зробленого вчинку. Скілько тут [у тюремному шпиталі] промайнуло образів важкого конання, скілько покапало сліз даремного каяття! (Іван Франко, IV, 1950, 179); А Дувида картало каяття. — Коли б тільки жива знайшлася!.. (Степан Васильченко, I, 1959, 261); Тепер Мавра кляне його й себе, а чи колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде вороття (Михайло Стельмах, Правда.., 1961, 105).
2. Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу своєї провини. [Голос покликача:] Він заявив про щире каяття і має зараз се довести ділом (Леся Українка, II, 1951, 529); — Провини вашої немає і каяття зайве, — сказала я (Михайло Чабанівський, Стоїть явір.., 1959, 73).
3. церк. Признання в своїх гріхах; сповідь. Мов чайка, дзвін квилить-кигиче. До каяття людей він кличе (Микола Чернявський, Поезії, 1959, 115).