ІРЖА́ННЯ, рідше РЖА́ННЯ, я, сер.
1. Крик коня. Тут ржання кінське з тупотнею. Там.. гомін з стукотнею (Іван Котляревський, I, 1952, 233); Знадвору долітало іржання коней, яких конюхи гнали на пашу (Іван Франко, I, 1955, 66); З вечірньою зорею спускали з конов’язі лошат, і вони з веселим заливчастим іржанням мчали до своїх маток (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 119).
2. перен., зневажл. Голосний, нестримний, різкий сміх, регіт. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в долину, коли з юрми враз розлягся характерний не то крик, не то іржання: — І-го-гоо!.. (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 236); Вони [хлопці] вибігають на шлях і, намагаючись якомога більше здіймати куряви, з іржанням гасають по дорозі (Іван Багмут, Опов., 1959, 11).