ІНДУ́КЦІЯ, ї, жін.
1. лог. Умовивід, при якому на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; протилежне дедукція. Індукція — це такий умовивід, за допомогою якого з одиничних або часткових засновків ми дістаємо загальний висновок (Логіка, 1953, 114).
2. фіз., ел. Збудження електричного струму в якому-небудь провіднику під час його руху в магнітному полі або при зміні навколо нього магнітного поля. Великою заслугою його [Гільберта] є те, що він відкрив магнітну індукцію (Нариси розвитку прикладної електротехніки в СРСР, 1957, 8).
3. фізл. Взаємодія між процесами збудження та гальмування в нервовій системі, коли виникнення одного з цих процесів викликає розвиток іншого, протилежного. Діяльність кори в перший-ліпший момент являє собою складну мозаїку процесів збудження й гальмування, зв’язаних поміж себе законом взаємної індукції (Борис Теплов, Психологія. Підручник для середньої школи, 1956, 7); Це явище [надмірне збудження] можна вважати наслідком позитивної індукції, тобто збудження мозкової кори, викликаного гальмуванням (Шкільна гігієна, 1954, 120).