ГУ́КНУ́ТИ, гу́кну́, гу́кне́ш, док., розм. Однокр. до гукати. Як понесуть товариша В новую світлицю. Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці (Тарас Шевченко, II, 1953, 182); Навколо здригнулась земля… Гукнули гармати удруге (Михайло Старицький, Поет. тв., 1958, 215); Паровоз гукнув, поїзд рушив (Семен Журахович, Даша, 1961, 55).
ГУКНУ́ТИ, ну, неш, док., перех. і неперех. Однокр. до гукати. — Згода, згода! — гукнула громада як один чоловік (Нечуй-Левицький, III, 1956, 10); Гафійка гукнула подругу (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1957, 81); Полковник гукнув, щоб принесли люльку (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 382); Лейба гукнув на політників, і довгі ряди дівчат та парубків заворушились і наче посипались до куреня (Нечуй-Левицький, II, 1956, 32).