ГОВІРКА, и, жін.
1. лінгв. Різновид загальнонародної мови, поширений на невеликій території. Місцеві говірки мають свою граматичну будову і основний словниковий фонд, принаймні на певних етапах свого розвитку, поки вони не розчиняться в загальнонародній, національній мові (Літературна газета, 7.IX 1950, 3).
2. тільки одн., діал. Розмова. Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя… (Марко Вовчок, I, 1955, 155); Кобзар чув приглушену говірку людей (Натан Рибак, Помилка.., 1956, 156).
3. тільки одн., розм. Манера говорити, вимовляти. З себе була [пані] висока, огрядна, говірки скорої, гучної (Марко Вовчок, I, 1955, 258); Дід ніколи не калічив мови, розмовляючи з ним [онуком], не пристосовувався до дитячої говірки, а серйозно й статечно бесідував, як це робив не з кожним і дорослим (Юрій Яновський, I, 1958, 432).