ГО́ВІР, вору, чол.
1. тільки одн. Звучання розмови; гомін. В німецьких окопах чувся приглушений говір (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 169); * Образно. Ось близько мовою хвиль говорить з берегами океан. Говір то наростав, підносячись до могутнього ревіння, то стихав (Іван Ле, Клен. лист, 1960, 86).
2. лінгв. Те саме, що говірка 1. Опріч знання різних діалектів, треба мати дуже музикальне вухо, щоб зловити усі відтінки говорів (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 312); Він.. знав характерні нюанси говору майже кождого села в околиці Дрогобича (Іван Франко, IV, 1950, 273);
// тільки одн., розм. Те саме, що говірка 3. Коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм співучим подільським говором: — .. Так, наче в пекло! (Олесь Гончар, I, 1954, 40); * Образно. І скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір, свою мову (Панас Мирний, II, 1954, 48).
3. розм. Різні розмови; поголос, чутки. Той тиждень тільки і було говору та гомону по городу, що за Колісника (Панас Мирний, III, 1954, 381).