ГОЛОСНИК, а, чол.
1. заст. Голосова зв’язка. [Відьма:] Постривай ти, препоганий, Скую голос, як у Ганни, Підроблю голосники, Дамсь я всім вам узнаки!.. (Марко Кропивницький, IV, 1959, 120).
2. Звуковий отвір у верхній частині коробки народних (перев. струнних) інструментів; резонаторний отвір. * Образно. По один бік стояла вона [діброва], голосна, як бандура (хащі, мов дека, а в ній голосник, ащей сосни, як струни) (Павло Тичина, I, 1957, 236).
3. Пластинка, натискуванням якої викликають звук музичного інструмента (баяна, гармонії і т. ін.). Пружними, спритними пальцями бігав [Мирослав] по перламутрових голосниках, злегка розтягуючи старенький голубуватий міх (Іван Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 106).